Українська народна казка «Дідова дочка й бабина дочка»

Переказ сюжету скорочено

«Дідова дочка й баби­на дочка» — це кла­си­чна укра­їн­ська наро­дна казка, що роз­по­від­ає про двох дів­чат із різни­ми хара­кте­ра­ми та доля­ми. Дідова дочка, пра­цьо­ви­та й добра, отри­мує заслу­же­ну наго­ро­ду за свої чесно­ти, тоді як леда­ча й заздрі­сна баби­на дочка сти­ка­є­ться з наслід­ка­ми своєї бай­ду­жо­сті й жаді­бно­сті. Казка вчить ціну­ва­ти добро­ту, пра­цьо­ви­тість і пова­гу до інших, захо­плю­ю­чи яскра­ви­ми дета­ля­ми наро­дно­го побу­ту й чарів­ни­ми подіями.

Повний текст

Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожи­ла баба, чи ні, та й зду­ма­ла вмер­ти; а як уми­ра­ла, то сво­є­му чоло­ві­ко­ві казала:

— Як я умру, чоло­ві­че, а ти будеш жени­ти­ся, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жін­кою, а нашій дити­ні не буде матір’ю!

— Добре, — від­ка­зав чоло­вік, — не буду брати не то її, а й ніякої, і жени­ти­ся не буду.

От захо­вав дід бабу і похо­рон від­пра­вив та й живе собі сам. А трохи зго­дом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не велі­ла її брати. То чоло­вік казав: не буду жени­ти­ся ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, поба­ла­кав і удову до себе про­сив. Тоді вдова з вели­ких радо­щів сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худо­бу забра­ла і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі — дідо­ва дочка й баби­на. Дуже баба не люби­ла дідо­вої дочки: ска­за­но, як мачу­ха, — усе гризе голо­ву, та й діти між собою часто сва­ря­ться, надто баби­на дочка; зви­чай­но, як зве­де­ня­та — у них ніко­ли ласки нема.

Оце, було, як підуть на досві­тки, то дідо­ва дочка пряде, а баби­на знай цілу ніч гуляє з хло­пця­ми та кру­ти­ться; і не раз так бува­ло, що, гар­цю­ю­чи, і мички попа­лить. А йдуть додо­му вран­ці та дійдуть до пере­ла­зу — ото й каже баби­на дочка до дідо­вої дочки:

— Дай, — каже, — мені почин­ки, сестри­це, я подер­жу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестри­це, на!

От поки дідо­ва дочка пере­ла­зить, а баби­на дочка, узяв­ши почин­ки, побі­жить додо­му й мате­рі набре­ше, що дідо­ва дочка з хло­пця­ми цілу ніч гуля­лась і мички попалила.

— А я пряла й додо­му поспі­ша­ла. Бачте, мамо­чко, яка вона ледача!

От дідо­ва дочка при­йде додо­му, то мачу­ха й почне її бити і дідо­ві виказувати:

— Твоя дити­на леда­що — не хоче роби­ти, а ти не хочеш учити!

От, що вже не роби­ла, як з неї не зну­ща­лась, що дідо­ві не наго­во­рю­ва­ла, а їй усе бай­ду­же: робить собі мов­чки. Дуже було бабі доса­дно з дочкою диви­ти­ся на неї, що дід її жалує; і поча­ли вдвох ради­ться, як би дідо­ву дочку виту­ри­ти з дому, щоб її не було!

Ото й поча­ла баба дідо­ві гриз­ти голову:

— Твоя дити­на леда­що — не хоче нічо­го роби­ти, тіль­ки все гуля та спить тов­стим сном, а ти ще й жалу­єш, ти б лучче, ніж мав би жалу­ва­ти її, то б найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!

— Де я найму її? — каже дід.

— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.

Ото як доку­чи­ла баба сво­ї­ми реча­ми дідо­ві, аж до живих печі­нок допе­кла, бо щодня одно тов­кла: «Веди та й годі!» Нічого було роби­ти дідо­ві: треба вести, хоч і жалко.

От зібра­лись і пішли, і зайшли у вели­кий ліс. Ото дочка дідо­ві й каже:

— Заверніться, тату, додо­му, я й сама піду, десь найду собі службу.

— Добре,— каже дід.

Попрощався і завер­нувсь, а дів­чи­на пішла собі.

Ото йде та йде дуже вели­ким лісом, коли сто­їть яблунь­ка, така заро­ще­на бур’я­ном, що й не видко, та й каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене — я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

От дідо­ва дочка зако­ти­ла рука­ви, обпо­ло­ла, обха­ню­чи­ла і пісо­чком обси­па­ла; яблунь­ка подя­ку­ва­ла, дів­чи­на пішла далі.

Ото схо­ті­лось їй пити. Вона зайшла до кри­ни­ці, а кри­ни­чка їй говорить:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене — я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

От дів­чи­на обчи­сти­ла, обха­ню­чи­ла і пісо­чком обси­па­ла; кри­ни­чка їй подя­ку­ва­ла, вона пішла далі. Коли біжить така пога­на соба­ка та й каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене — я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

От дів­чи­на захо­ди­лась, обчи­сти­ла, обха­ню­чи­ла, соба­ка ска­за­ла: «Спасибі, дівонь­ко!» Вона пішла далі.

Коли сто­їть піч, і така облу­па­на, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть, мене, обмаж мене — я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

От дів­чи­на замі­си­ла глину, полі­зла у піч, обчи­сти­ла, обма­за­ла; піч їй подя­ку­ва­ла, дів­чи­на пішла далі. Ото йде та йде, зустрі­чає її жінка та й каже:

— Помагайбі тобі, дів­чи­но! Дівчина від­ка­за­ла їй:

— Доброго здоров’я!

— Куди ти йдеш, дів­чи­но? — спи­та­лась жінка. А дів­чи­на й каже:

— Іду, тіто­чко, щоб де найняться.

— Наймись у мене,— ска­за­ла жінка.

— Добре,— від­ка­за­ла дів­чи­на,— наймусь.

— У мене,— каже жінка,— неве­ли­ке діло, аби ти вміла зро­би­ти те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дів­чи­на.— Раз мені пока­же­те, пані­ма­тко, а вдру­ге і сама знатиму.

Ото при­йшли додо­му, де та жінка жила. От жінка й каже:

— Ось що, дів­чи­но: оце тобі каза­ни, то ти рано й вечір нагрій окро­пу і вилий у кори­то, і боро­шен­ця туди всип, і замі­шай — тіль­ки, гляди мені, щоб не гаря­че було, тіль­ки теплень­ке; та не бійся, що б ні бачи­ла, що ні чула — стань на поро­зі, двічі сви­сни, то до тебе позла­зя­ться гадю­ки, ящір­ки, жаби і вся­кий звір; то ти наго­дуй їх, то вони поро­зла­зя­ться, куди якому треба.

Дівчина ска­за­ла:

— Добре, пані­ма­тко, так буду роби­ти, як ви мене навчили.

От поєд­на­лись. Зараз уве­че­рі зато­пи­ла піч, при­ста­ви­ла окро­пу, нагрі­ла трохи, пови­ли­ва­ла в кори­то і боро­шен­ця туди вси­па­ла й замі­ша­ла. Стала на поро­зі, двічі сви­сну­ла — як поча­ли зла­зи­тись гадю­ки, ящір­ки, жаби і вся­кий звір, та кожне до кори­та, пона­їда­лись усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідо­ва дочка там слу­жи­ла і роби­ла те, що їй хазяй­ка каза­ла, а як кін­чив­ся рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дів­чи­но: оце вже сьо­го­дні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й дру­гий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре роби­ла, спа­си­бі тобі, нехай тобі бог пома­гає на все добре!

Дівчина подя­ку­ва­ла хазяй­ці за хліб, сіль і за все і сказала:

— Хочу додо­му; спа­си­бі вам, пані­ма­тко! Хазяйка каже їй:

— Піди ж, вибе­ри якого хочеш коня й воза.

А сама наго­то­ви­ла їй пов­ні­сінь­ку скри­ню вся­ко­го добра і дала їй, і випро­ва­ди­ла у ліс ту дів­чи­ну, тоді попро­ща­ла­ся, сама вер­ну­лась додо­му, а дів­чи­на поїха­ла собі, хва­ля­чи бога.

Ото їде дідо­ва дочка повз ту піч, що вона хутру­ва­ла, коли гляне — аж пов­ні­сінь­ка піч пиро­гів. От піч і каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, на тобі оці пиро­ги за те, що ти мене при­бра­ла — спа­си­бі тобі!

Дівчина подя­ку­ва­ла, і тіль­ки що під­’ї­ха­ла, а пиро­ги так і поро­сну­ли у возик; піч засло­ни­лась, а дів­чи­на поїха­ла далі.

Ото їде та їде, коли диви­ться — аж біжить соба­ка і несе нами­сто добре, тов­сте та гарне, та ще й шлі­фо­ва­не. Ото тіль­ки що при­бі­гла до вози­ка, та й каже:

— На тобі, дівонь­ко-голу­бонь­ко, за те, що ти мені у вели­кій при­го­ді стала!

Дівчина взяла й подя­ку­ва­ла, і поїха­ла далі, раді­ю­чи. От їде — і так їй схо­ті­ло­ся пити, що госпо­ди! От поду­ма­ла: «Заїду до тієї кри­ни­чки, що я чисти­ла, то, може, там нап’юсь». Ото заїха­ла, диви­ться — аж пов­ні­сінь­ка кри­ни­чка води, аж через верх ллє­ться, а біля неї сто­їть золо­те бариль­це й кухлик. І каже кри­ни­чка: — Напийсь і собі набе­ри бариль­це, та й кухлик візьми!

Стала та дів­чи­на пити — аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду тако­го не пила. Набрала пов­ні­сінь­ке бариль­це додо­му, та й кухли­ка не забу­ла. Поїхала далі.

Коли сто­їть яблунь­ка — і така хоро­ша, що не можна й ска­за­ти: на ній яблу­чка срі­бні та золо­ті, і рясно-рясно! Ото яблунь­ка й каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, на тобі ці яблу­чка за те, що ти мене обчи­сти­ла, обханючила.

Дівчина ска­за­ла: «Спасибі!» та під­’ї­ха­ла під яблунь­ку, а яблу­чка так і поро­сну­ли у возик.

Ото при­їха­ла та дів­чи­на додо­му та й гукає:

— Ідіть, тату, заби­рай­те худобу!

От вийшов дід із хати, диви­ться — аж дочка його; він зра­дів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро! А добра ж то — пов­ні­сінь­кий віз, іще й нами­сто тов­сте! Стали зно­си­ти — то то гарне, а то ще краще!

Ото поба­чи­ла баба, що стіль­ки дідо­ва дочка наве­зла уся­кої вся­чи­ни, і напа­ла­ся на діда:

— Веди та й веди і мою дити­ну, куди свою водив! Ото як доку­чи­ла дідо­ві, щодня це кажу­чи,— ска­за­но, зависть бабу взяла,— то він сказав:

— Нехай уби­ра­є­ться, поведу.

Ото попро­ща­лись і пішли дід з баби­ною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я завер­нусь додому.

— Добре,— від­ка­за­ла баби­на дочка.

І розі­йшли­ся: дів­чи­на у ліс пішла, а батько додо­му. Ото іде баби­на дочка вели­ким лісом, коли сто­їть яблунь­ка та й каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене, то я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

Дівчина від­ка­за­ла:

— Оце чорт не видав, буду руки каля­ти. Ніколи мені!

От іде баби­на дочка далі, коли сто­їть кри­ни­чка, така заро­ще­на, та й каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене, я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

— Оце лиха годи­на роз­но­си­ла вас з своїм чисті­н­ням! Мені треба йти ско­рень­ко,— ска­за­ла та дів­чи­на та й пішла далі.

Ото іде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обмаж мене, обха­нюч мене, я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

— Та нехай тебе лиха годи­на маже, не я буду маза­ти­ся! — ска­за­ла баби­на дочка, дуже роз­сер­ди­лась і пішла далі.

Коли біжить соба­ка — така пога­на, що гидко й гля­ну­ти, та:

— Дівонько-голу­бонь­ко, обчисть мене, обха­нюч мене, я тобі у вели­кій при­го­ді стану!

Дівчина погля­ну­ла та й каже:

— Оце, бісів батько тебе не видав, така пога­на, а щоб я коло тебе руки каля­ла… О, щоб ти не діжда­ла! — І пішла баби­на дочка далі, лаючи.

Ото зустрі­чає її та сама жінка, що дідо­ва дочка у неї слу­жи­ла, та й каже:

— Здорова була, дів­чи­но! Дівчина відказала:

— Доброго здо­ро­в’я, тіточко!

— Куди ти йдеш? — спи­та­ла­ся жінка. А баби­на дочка й каже:

— Та йду, тіто­чко, щоб де найня­ться. А жінка каже:

— Наймись у мене, дівчино!

— Добре, тітко, — каже дів­чи­на. — А яке ж у вас діло?

— Та в мене діло неве­ли­ке, дочко, аби ти зумі­ла роби­ти,— ска­за­ла жінка.

— А чому не зумію,— від­ка­за­ла дів­чи­на.— Ви мені раз роз­ка­же­те, а вдру­ге сама знатиму.

— Ось, що, дів­чи­но,— каже жінка,— яка твоя робо­та: оце тобі каза­ни, рано й вечір нагрій окро­пи, та не гаря­чі, щоб тіль­ки теплень­кі; вилий у кори­то, замі­шай боро­шном, тоді стань на поро­зі, двічі сви­сни,— тіль­ки не бійся, — то до тебе позла­зя­ться всякі звірі, гади­ни і жаби та наїдя­ться і поро­зла­зя­ться, куди якій треба. А що, зумі­єш так зро­би­ти, дівчино?

— Зумію,— від­ка­за­ла дівчина.

Ото потор­гу­ва­лись, а вве­че­рі баби­на дочка зато­пи­ла піч, при­ста­ви­ла окро­пи, а як заки­пі­ли каза­ни у ключ, мов грім загри­мів,— бо каза­ни вели­кі були,— тоді дів­чи­на набра­ла боро­шна мірку і вси­па­ла туди та й замі­ша­ла не пійло, а лемі­шку, та й виси­па­ла у кори­то, сама стала на поро­зі, сви­сну­ла двічі… От при­лі­зли гадю­ки, жаби, ящір­ки і вся­кий звір. Ото кожне до кори­та — та ухва­тить та й вивер­не­ться. І так усі чисто попеклись.

Тоді баби­на дочка бачить, що всі пона­їда­лись і пови­вер­та­лись, та й не вста­ють, та пішла до хазяй­ки та й каже:

— Що це у вас, пані­ма­тко, така чудна ско­ти­на, що наїлись та поля­га­ли, та й не встають?

— Як не вста­ють? — кри­кну­ла хазяй­ка з ляку, та стрім­го­лов на двір…

Побачила, що нежи­ві, ухва­ти­ла­ся за голо­ву та в крик:

— Ох, боже мій! Що ти наро­би­ла? Ти їх попе­кла! От лаяла і пла­ка­ла, та нічо­го не помо­глось. Потім поскла­да­ла пече­ню в скри­ню і замкну­ла; а як скін­чив­ся баби­ній дочці рік, то вона ган­чір­ка­ми при­гні­ти­ла і дала коня шолу­ди­во­го, воза пола­ма­но­го, поста­ви­ла скри­ню з гадю­ка­ми пече­ни­ми і випро­ва­ди­ла у ліс.

От поїха­ла баби­на дочка додо­му та й не знає, що мате­рі везе. Ото їде баби­на дочка, раді­ю­чи, що в неї буде те, що в дідо­вої дочки є.

Доїздить до тієї кри­ни­чки, і дуже їй схо­ті­ло­ся пити. Дивиться — як на те ж кри­ни­чка: вода так і ллє­ться; вона туди стрім­го­лов кину­лась, а кри­ни­чка закри­лась та й каже:

— Е, дівонь­ко-голу­бонь­ко, не хоті­ла в при­го­ді стати — мене при­че­пу­ри­ти, то не будеш і води пити!

Заплакала дів­чи­на та й поїха­ла далі.

Ото доїздить до яблунь­ки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клю­ну­ти, та такі гарні — срі­бні та золо­ті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблу­чок стру­шу, мате­рі гостин­ця пове­зу». Ото тіль­ки що піді­йшла, а яблу­чка — скік угору, аж на вер­шок, яблунь­ка й каже:

— Е, дівонь­ко-голу­бонь­ко, не хоті­ла мене при­бра­ти — не будеш з мене яблу­чок зривати!

Заплакала баби­на дочка та й поїха­ла далі.

Коли диви­ться — аж біжить соба­ка і несе на шиї разок нами­ста добро­го, ще й шлі­фо­ва­но­го. Кинулась дів­чи­на за тією соба­кою, щоб від­ня­ти нами­сто, а соба­ка й каже:

— Е, дівонь­ко-голу­бонь­ко, не хоті­ла мені у при­го­ді стати — не будеш від мене нами­ста брати!

Та й побі­гла собі. А баби­на дочка запла­ка­ла та й поїха­ла додому.

Ото при­їха­ла у двір до батька та й гукає:

— Ідіть, тату, забе­ріть худобу!

Дід і баба вибі­гли з хати, див­ля­ться — аж дочка при­їха­ла, дуже обоє зра­ді­ли, ухва­ти­ли її в хату, уне­сли й скри­ню. Ото як від­чи­нять, подив­ля­ться — аж там самі жаби, гадю­ки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке? — бо й поля­ка­лись обоє. Тоді баби­на дочка стала роз­ка­зу­ва­ти, що їй було, а баба з дідом слу­ха­ють; а як роз­ка­за­ла вона все те, то баба ска­за­ла жалуючи:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золо­ті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипай­ся, бо та добра при­ве­зла, а ти гадюк! Іще хва­ли­ти бога, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по боро­ді текло, а в роті не було,— коро­ми­слом сіно возять, обе­рем­ком воду носять,— а хазя­їн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а баби­на й досі дівує та гордує.