Таджицька народна казка “Чарівний казанок”

Переказ сюжету скорочено

Добра й повчаль­на казка про братa і сестру-сиріт, які отри­ма­ли чарів­ний каза­нок від ста­рень­кої бабу­сі за свою добро­ту. Казанок міг вари­ти скіль­ки зав­го­дно каші, але лише за пра­виль­но ска­за­ни­ми сло­ва­ми. Коли хло­пчик забув чарів­ні слова, каша запо­ло­ни­ла весь дім і навіть вули­цю. Ця істо­рія з теплим гумо­ром пока­зує важли­вість вдя­чно­сті, ува­жно­сті та від­по­від­аль­но­сті за свої вчинки.

Повний текст

Жили колись в одно­му селі двій­ко сирі­ток – дів­чин­ка й хло­пчик. Якось вони дуже зго­ло­дні­ли, а їсти не мали чого. Аби щось роз­до­бу­ти, дів­чин­ка пода­ла­ся з двору.

Іде вона, йде, аж бачить – ста­рень­ка бабу­ся ледве несе дзба­нок води.

Підбігла дів­чин­ка до неї й каже:

– Бабусю, дайте я вам допоможу.

– От спа­си­бі, – зра­ді­ла старенька.

Взяла дів­чин­ка дзба­нок і від­не­сла до бабу­си­ної хати. Вдячна ста­рень­ка дала їй» каза­нок і мови­ла таке:

– Поставиш цей каза­нок на ска­тер­ти­ну й ска­жеш: «Казаночку, каза­но­чку, звари кашки», він нава­рить каші стіль­ки, скіль­ки заба­жа­єш. А коли ска­жеш «Дякую, каза­но­чку, досить», пере­ста­не варити.

Зраділа дів­чин­ка, взяла каза­нок, подя­ку­ва­ла бабу­сі й побі­гла додому.

Відтоді сестри­чка з бра­ти­ком, як тіль­ки хоті­ли їсти, ста­ви­ли каза­нок на ска­тер­ти­ну й казали:

– Казаночку, каза­но­чку, звари кашки.

Казанок одра­зу ж варив.

Якось дів­чин­ка пішла з дому, а хло­пчик схо­тів їсти, поста­вив каза­нок перед собою й промовив:

– Казаночку, каза­но­чку, звари кашки.

Коли каза­нок уже був пов­ний, треба було ска­за­ти: «Дякую, каза­но­чку, досить». Та хло­пчик забув ці слова.

– Годі, біль­ше не вари! – загу­кав він.

А каза­нок варить та й варить.

Каша побі­гла через вінця, зали­ла ска­тер­ти­ну, зали­ла долів­ку й поте­кла на подвір’я, а звід­ти – на вули­цю. Люди не знали, що з нею робити.

Та ось при­бі­гла дівчинка.

Побачила, що скрізь повно каші, й одра­зу здо­га­да­ла­ся, що ста­ло­ся. Вона ще з вули­ці гукнула:

– Дякую, каза­но­чку, досить.

Казанок пере­став вари­ти. Дівчинка побре­ла кашею до хати.

А там бра­тик сидів у кутку й плакав.

Він зро­зу­мів, що негар­но вчи­нив і біль­ше ніко­ли не забу­вав подя­ку­ва­ти казаночкові.