Переказ сюжету скорочено
Українська народна казка про ледачу дівчину Олену, яку мати розпестила, дозволяючи їй нічого не робити. Але, коли прийшов час виходити заміж, ніхто не хотів брати ледачу господиню за дружину. Нарешті знайшовся молодий чоловік, який знав, як її змінити: у його господарстві кожен їв тільки те, що заробив власною працею. Спочатку Олена лінувалася, але голод змусив її взятися до роботи. Вона поступово навчилася трудитися й стала вправною господинею. Ця казка навчає, що праця – запорука добробуту, а ледачість не приносить щастя.
Повний текст
Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все гуляє або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовся таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого. Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступає косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — І пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робити, одначе ж давав!
Подумала вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Я… я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідати не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи їдуть, їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечеряти налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб провідати свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:
— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’яти.
Приходить молодий господар, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
— Що це ви робите?
— Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік і каже:
— Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жити-поживати та й добра наживати.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
