Українська народна казка «Кирило Кожум’яка»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Кирило Кожум’яка» роз­по­від­ає про смі­ли­во­го кожум’яку Кирила, який своїм розу­мом і силою рятує Київ та кня­зів­ну від жахли­во­го змія. Дочка князя, потра­пив­ши в полон до змія, дізна­є­ться про єди­но­го чоло­ві­ка, якого бої­ться змій, і пере­дає це посла­н­ня сво­є­му батько­ві. Завдяки допо­мо­зі стар­ших і дітей, князь вмов­ляє Кирила бити­ся з чудо­ви­ськом. Сила і хитрість допо­ма­га­ють Кирилу пере­мог­ти змія і звіль­ни­ти кня­зів­ну. Вдячний князь повер­тає дочці сво­бо­ду, а місце­вість, де жив Кирило, тепер носить назву Кожум’яки.

Повний текст

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щоро­ку поси­ла­ли йому дань: дава­ли або моло­до­го паруб­ка, або дівчину.

Ото при­йшла черга вже й до дочки само­го князя. Нічого робить, коли дава­ли горо­дя­ни, треба й йому дава­ти. Послав княвь свою дочку в дань змі­є­ві. А дочка була така хоро­ша, що й ска­за­ти не можна. То змій її й полю­бив. От вона до нього при­ле­сти­лась та й пита­є­ться раз у нього:

— Чи є,— каже,— на світі такий чоло­вік, щоб тебе подужав?

— Є,— каже,— такий — у Києві над Дніпром… Як вийде на Дніпро мочи­ти кожі (бо він кожу­м’я­ка), то не одну несе, а два­над­цять разом, і як набря­кнуть вони водою з Дніпрі, то я візьму та й уче­плюсь за них, чи витя­гне-то він їх? А йому бай­ду­же: як поцу­пить, то й мене з ними трохи на берег не витя­гне. От того чоло­ві­ка тіль­ки мені й страшно.

Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісто­чку додо­му пода­ти і на волю до батька діста­тись? А при ній не було ні душі,— тіль­ки один голу­бок. Вона зго­ду­ва­ла його за щасли­вої годи­ни, ще як у Києві була. Думала-дума­ла, а далі і напи­са­ла до отця.

— От так і так,— каже,— у вас, тату, є в Києві чоло­вік, на йме­н­ня Кирило, на прі­зви­ще Кожум’яка. Благайте ви його через ста­рих людей, чи не схоче він із змієм поби­ти­ся, чи не визво­лить мене, бідну, з нево­лі! Благайте його, тато­чку, і сло­ва­ми, і пода­рун­ка­ми, щоб не обра­зив­ся він за яке незви­чай­не слово! Я за нього і за вас буду дові­ку богу молитися.

Написала так, при­в’я­за­ла під криль­цем голу­бо­ві та й випу­сти­ла у вікно. Голубок зли­нув під небо та й при­ле­тів додо­му, на подві­р’я до князя. А діти саме біга­ли по подві­р’ї та й поба­чи­ли голубка.

— Татусю, тату­сю! — кажуть.— Чи бачиш — голу­бок від сестри­ці прилетів!

Князь перше зра­дів, а далі поду­мав-поду­мав та й засумував:

— Це ж уже про­кля­тий ірод згу­бив, видно, мою дитину!

А далі при­ма­нув до себе голуб­ка, глядь, аж під криль­цем кар­то­чка. Він за кар­то­чку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покли­кав до себе всю старшину.

— Чи є такий чоло­вік, що про­зи­ва­є­ться Кирилом Кожум’якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього при­сту­пи­тись, щоб не обра­зив­ся та послухав?

Ото сяк-так пора­ди­лись та й посла­ли до нього самих ста­рих людей. Приходять вони до його хати, від­чи­ни­ли пома­лу двері зо стра­хом та й зля­ка­лись. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спи­ною, і мне рука­ми два­над­цять кож, тіль­ки видно, як коли­ває ота­кою білою боро­дою! От один з тих послан­ців: «Кахи!»

Кожум’яка жахнув­ся, а два­над­цять кож тіль­ки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— От так і так: при­слав до тебе князь із просьбою…

А він і не диви­ться: роз­сер­див­ся, що через них та два­над­цять кож порвав.

Вони знов давай його про­си­ти, давай його бла­га­ти. Стали нав­ко­лі­шки… Шкода! Просили-про­си­ли та й пішли, пону­рив­ши голови.

Що тут роби­ти­меш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

— Чи не посла­ти нам іще молодших?

Послали молод­ших — нічо­го не вді­ють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розі­бра­ло його за ті кожі.

Далі сха­ме­нув­ся князь і послав до нього малих дітей. Ті як при­йшли, як поча­ли про­си­ти, як стали нав­ко­лі­шки та як запла­ка­ли, то й сам Кожум’яка не витер­пів, запла­кав та й каже:

— Ну, для вас я вже зро­блю. Пішов до князя.

— Давайте ж,— каже,— мені два­над­цять бочок смоли і два­над­цять возів конопель!

Обмотавсь коно­пля­ми, обсмо­лив­ся смо­лою добре, взяв була­ву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

— А що, Кирило? Прийшов бити­ся чи миритися?

— Де вже мири­ться? Битися з тобою, з іро­дом проклятим!

От і поча­ли вони биться — аж земля гуде. Що роз­бі­жи­ться змій та вхо­пить зуба­ми Кирила, то так кусок смоли й вирве, що роз­бі­жи­ться та вхо­пить, то так жму­ток коно­пель і вирве. А він його здо­ро­вен­ною була­вою як улу­пить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так йому жарко, і поки збі­гає до Дніпра, щоб напи­ться, та вско­чить у воду, щоб прохо­ло­ди­ться трохи, то Кожум’яка вже й обмо­тавсь коно­пля­ми і смо­лою обсмо­ливсь. Ото виска­кує з води про­кля­тий ірод, і що роз­же­не­ться проти Кожум’яки, то він його була­вою тіль­ки луп! Що роз­же­не­ться, то він, знай, його була­вою тіль­ки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри ска­чуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пир­хає, аж захли­на­є­ться, про­кля­тий, а під ним земля тіль­ки стогне.

А тут у дзво­ни дзво­нять, моле­бні прав­лять, а по горах народ сто­їть, як нежи­вий, зці­пив­ши руки, жде, що то буде! Коли ж змі­ю­ка — бубух! Аж земля затря­слась. Народ, сто­я­чи на горах, так і спле­снув рука­ми: «Слава тобі, господи!»

От Кирило, вбив­ши змія, визво­лив кня­зів­ну і від­дав кня­зе­ві. Князь уже не знав, як йому й дяку­ва­ти. Та вже з того-то часу і поча­ло зва­ться те урочи­ще в Києві, де він жив, Кожум’яками.